Моя доза любови
Я ніколи не знав, що відповідати, коли питають: «Як справи?», «Що нового?». Що саме хоче почути автор запитання?.. Особливо дратує, коли тебе на вулиці зустрічає колишній однокласник, якого ти вже кілька років не бачив, і швидко бурмоче: «О, привіт! Як справи? Нормально? Ну добре, я побіг…». Тоді здається ніби ти неповноцінний, невидимий для світу – така собі формальність, на яку можна не зважати. Він, напевне, справді кудись поспішав, бо не дав і слова вимовити. Чи, можливо, щось не так зі мною? А може, його питання прозвучали виключно з етичних міркувань, і насправді йому цілковито байдуже, як у мене справи?.. Чи було б доречно, якби я став розповідати про те, що в мене на душі і як я почуваюся? Зрештою, він теж не дав собі можливости розповісти про своє життя. Та й чи захотів би я це слухати? Такі речі відкриваються лише найближчим людям: тим, які не висміють, а підтримають, які не розкритикують своїм егоїзмом, але будуть «ганити і бичувати» любов’ю, і зовсім не тим, кому всеодно, а тим, частинкою чийого життя я себе вважаю, і хто вважає таким мене.
«Боже, сьогодні трапився вибух на електростанції нашого міста, загинуло кілька людей. Але чому? Чому Ти залишаєш мене на тиждень без електроенергії та улюблених комп’ютерних ігор? Господи, сьогодні зранку якась бідна дитина на вулиці просила в мене кілька гривень, щоби купити собі їжу, але я мусив сказати, що в мене нічого немає. Ну але ж Ти знаєш, що завтра – День всіх закоханих, а тому я мав купити своїй дівчині парфуми в подарунок. А, геть забув… Вчора я помітив, як у маршрутці один хлопець поцупив у літньої жінки гаманець. Хочу сказати, що я не міг його «здати», адже він із сусіднього під’їзду, він старший на кілька років і міг би мене побити».
Чи не такою може бути наша молитва – «молитва збайдужілих егоїстів»? Нам буває байдуже, що робиться навколо: чому мама сьогодні прийшла додому втомлена, як ніколи; чому тато цілий день «пролежав», крутячи гайки під автомобілем; чому в брата перебинтована рука? Иноді ми нічого не хочемо бачити, окрім себе і власного світу, який ми створили і розмалювали за своїми уподобаннями. Ми туди не впускаємо тих, хто малює по-иншому, – тобто всіх решта. Бажання втекти у власний світ, де я – цар і бог, породжується байдужістю і породжує байдужість – це замкнуте коло, де одне живить инше і веде в нікуди.
Цією дорогою далеко не зайдеш. Потрібно якось вилазити з ями. Але хто глибоко викопав, тому треба багато зусиль, аби вибратися – а це вдається не всім. Найперше треба погодитись із тим, що ти – егоїст і байдужий до всього, що намальоване чужим пензлем.
Чи існують ліки від байдужости? Знаю один лік – зветься він любов’ю. Єдиного рецепту прийняття немає. Але, кажуть, треба ковтати великими дозами: так цей препарат можна самому продукувати. Любов не залишає місця для байдужости. Любов завжди заанґажовує, не дозволить залишитися осторонь.
