Три батьківські настанови…

1) «Я – добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе. Наймит, що не є пастир, якому вівці не належать, – бачить вовка, що надходить, та й полишає вівці і біжить геть» (Йо 10, 11-12). «Я перебував в Іраку одразу після перших американських бомбардувань. Папа відправив тоді трьох людей, серед яких був і я, щоб дослідити, що можна зробити, як допомогти цій країні після цієї військової атаки.  Я поїхав для того, щоб подивитися на те, як в деяких місцях працював «Карітас», а потім сказав: «Давайте тепер зустрінемося з єпископом». А єпископів не було… Вони всі були закордоном». «Немає нічого гіршого, ніж знати, що Божий люд терпить, усвідомлюючи, що в часі життєвих випробувань їхній пастир залишив їх»». Пам’ятаймо, що Господь покликав нас до семінарії, щоб ми стали пастирями, а не наймитами. Пастирі перебувають із вівцями постійно, живуть в тих самих умовах, і якщо їм загрожує небезпека, готові ризикувати заради них своїм життям. Всі наші євангельські проповіді про милосердя, любов, наслідування Христа, самозречення стануть ганебним пустослів’ям, якщо ми не є готові бути поруч з Божим людом не тільки в час благополуччя і миру, але й у час загрози та небезпеки, як фізичної, так і духовної, особливо в теперішніх умовах війни на сході України. «Як колись казали в римо-католицькій церкві, ви (ті, хто хоче бути Христовими священиками) одружуєтесь з Божим людом в добрій і недобрій перспективі майбутнього». Браття та отці, зберігаймо цю подружню вірність Христовій Невісті, тобто Церкві, обіцянку якої ми дали, прийнявши рішення стати на нелегкий шлях душпастирського служіння.

2) «Бувши з ними у світі, я беріг їх у твоє ім’я; тих, яких ти передав мені, я стеріг, і ніхто з них не пропав…» (Йо 17, 12). Наше душпастирство починається вже сьогодні, вже тепер на тому місці, де ми є, Господь доручає нам душі людей, за  чиє спасіння ми стаємо відповідальними. «В цьому залі сидять люди, які мають найкращі та найбільші можливості допомогти молодим людям знайти відповідь на їхні важливі життєві питання». «Спробуйте почути їх, чого вони шукають сьогодні». «А сьогодні молодь відчуває великий обов’язок старатися та працювати для добра своєї землі». Однак, «будьте, отже, мудрі, як змії, і прості, як голубки» (Мт 10, 16). Не намагаймося затягнути наших ровесників до храму, коли вони навіть не знають, що там відбувається, але навчімось просто бути поруч, вміти слухати, цікавитись їхнім життям та щоденними викликами, які ставить перед ними сучасний світ. «Дозвольте їм почати розказувати своє життя для того, щоб побачити, в який спосіб Бог у їхньому житті об’являється». Ми є тими, хто повертаємо молодим людям правдиву надію на щасливе життя, яке можливе лише з Богом та в любові до ближніх. Гонитва за багатством, славою, скарбами цього світу рано чи пізно приносить розчарування та відчай. «Якщо молодь втратить надію, альтернативою будуть алкоголь, наркотики, депресія, еміграція». Отож, не відкладаймо своє душпастирство до того моменту, коли єпископ покладе на нас руки. Кожного дня маємо нагоду зустрічати тих, хто є спраглий Бога, вміймо бути уважними до тих, кого Господь посилає на нашому життєвому шляху. Перш ніж стати священиками, навчімось бути добрими приятелями для інших.

3) «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід, а й щоб усе, про що б ви тільки просили в Отця в моє ім’я, дав вам» (Йо 15, 16). Не біймося бути добрими інструментами в руках Божих і шукати перш за все Його волі, а не своєї. Для нас, щоб бути добрими пастирями для народу в цей нелегкий теперішній час, є тільки дві можливості: «Вдень закочувати рукави і працювати, а вночі піднімати руки  на молитві за тих людей, які страждають і терплять». «Сьогодні не є час, аби творити бюрократію у Церкві. І навіть не є час, аби творити тих людей, які зручно сидять у своїх кріслах і чекають, коли хтось їх до себе покличе. Ви сьогодні покликані бути власне лікарями тіл і душ Божого люду». Пам’ятаймо, що дорога, яку ми обрали – називається служінням, а це означає – навчитись забувати про те, чого хочу я, але дбати насамперед про добро тих, кого Господь мені доручив. Якщо більшість християнських сімей в теперішній час важко трудяться та заледве зводять кінці з кінцями, і ще знаходять кошти на «пожертву на храм»,  то ми не можемо дозволяти собі байдикувати і гаяти час, але мусимо наполегливо, в поті чола дбати за їх спасіння. Але не забуваймо, хто нас покликав. Він нам допомагатиме, якщо буде бачити, що ми піклуємося не про власний добробут, але про поширення Його Царства. Тому, «ходімо до храму, щоб зрозуміти, звідки ми черпаємо нашу мотивацію. А потім вирушаймо до живих людей», бо не раз чуємо слова: «без мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо 15, 5).

P.S. «Я не маю жодного наміру бути принцом, який живе далеко від вас. Двері як мого серця, так і моєї нунціатури, так і мого комп’ютера є завжди відчинені для вас. Чуйтеся вільними і пам’ятайте, що ви є надзвичайно важливі для нас».