Патріарх УГКЦ Святослав Шевчук: Україна повинна увійти в Європу з християнським обличчям

Колеги-журналісти мене попереджали: чекати на ексклюзивне інтерв’ю з Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом Шевчуком доведеться з півроку. Тож коли прес-секретар патріарха повідомив про час і місце зустрічі з Блаженнішим – моєму здивуванню не було меж!

Подумки пригадую все, що писали про Святослава Шевчука з моменту його інтронізації. Молодий – йому лише 43, з галицької родини (батько – радіоінженер, мати – вчителька у музичній школі), ерудит, поліглот (знає чимало європейських мов), навчався за кордоном (до обрання главою церкви був єпархіальним єпископом в Буенос-Айресі). Доброзичливий, відвертий. Йому притаманне глибоке розуміння євангельських істин і щире бажання ділитися ними.

Глава Церкви з’являється без хвилини спізнення. Люб’язно вітається, налаштовується на розмову – знайомиться, жартує…

Говорити від імені тих, хто не може говорити сам за себе

– Ваше Блаженство, запитання до Вас ми об’єднали із цитатами з Ваших інтерв’ю та промов. Сподіваємося, що у такий спосіб спілкування з Вами буде змістовним і  яскравим, і ми почуємо відповіді на запитання, які цікавлять наших краян.

«Цього року ми святкуємо 1025 років Хрещення Русі-України, а ще Католицька Церква святкує Рік віри – отого найбільшого скарбу, який Бог дав людині. Що означає «вірити»? «Вірити» означає відкрити все своє серце, душу і розум до Бога, Який виходить мені назустріч. Тому віруюча людина ніколи не є самотньою, ніколи не є безсильною, забутою і покинутою, бо вона знає досвідом свого власного серця, що Бог про неї пам’ятає і нею піклується».

– Чи це значить, що голос Церкви й надалі звучатиме як голос скривджених і убогих? Чи священик як духовний батько має право повстати проти неправди, яка не є рідкістю у нашому суспільстві?

– Наша Церква позиціонує себе як інтегральна частина громадянського суспільства, більше того, ми намагаємося бути активними, ініціювати різні соціальні заходи, які б озвучували те, що людям нині болить. Ми розуміємо, що якщо Церква сьогодні не буде звертатися до злободенних питань, які турбують людей всіх конфесій, то вона стане маргінальною структурою, котра ніколи не буде причетна до справжнього життя людини. І тому ми завжди намагаємося бути голосом суспільства, особливо тих, хто є позбавлений того голосу. Наприклад, Церква виступає за охорону людського життя. Кілька років тому була велика суспільна дискусія щодо абортів. Церква говорить від імені тих, хто сам ще не може говорити і його позбавлять голосу – тих, кого позбавлять життя. Ще один приклад: Синод наших єпископів видав спеціальне послання про поширену тенденцію нашого часу – затримання заробітної плати. Ми про це говорили як про гріх, що кличе до неба про помсту. Сьогодні прочитав, що працівники дорожньої служби і житлово-комунального господарства міста пікетують казначейство, тому що їм не виплатили значну заборгованість із зарплати. А це також один із гріхів, який кличе про помсту і Церква про це чітко говорила і говорить.

Особливо актуальний і очікуваний суспільством голос Церкви стає напередодні чергових виборів – чи то парламентських, чи то президентських. Слово Церкви стає сповненим духовного отцівства. Ми бачили, що суспільство було пронизане страхом. Той страх мав різні причини. І тоді я звернувся з окремим посланням: «Не бійтеся! Не бійтеся голосувати так, як вам велить сумління!». Суспільство зіштовхнулося з величезною передвиборчою корупцією, і багато віруючих підпали під ту спокусу – взяти щось від депутата. У такий спосіб грішило і духовенство. Я чітко і ясно їм сказав: «Покайтеся і віддайте! Голосуйте без страху, згідно з сумлінням».

Якщо мова йде про голос покривджених, то доцільно згадати, що сьогодні ми всі спостерігаємо за драматичними подіям у Сирії. Святійший отець Франциск нещодавно оголосив  день посту і молитви за постраждалих. Я також видав окрему відозву до українців, щоби молилися за своїх братів у Сирії. Адже у цьому конфлікті першими жертвами є християни, у Сирії вони у меншості. Ми маємо прямі контакти із сирійськими християнами, Григорій ІІІ Лахам, Патріарх Мелхітської Греко-Католицької Церкви, до якої належить значна кількість сирійських християн – наш приятель. Минулого року він був присутній на освяченні оновленого собору Святої Софії у Римі. І вже тоді я йому перед прочанами обіцяв нашу солідарність і підтримку, адже сирійських християн викрадали, шантажували. Голос покривджених християн Сирії почутий нашою Церквою. Сподіваюся, що не тільки єпископат, але й все наше духовенство і монашество говоритиме сміливо від імені тих, кого нині світ не чує.

– На Львівщині, під  час останніх виборів до парламенту, один мільйонер організовував для місцевих священиків паломницькі тури до Святої землі… Ось така агітація…

– Мені соромно за таких отців. Ми намагалися реагувати на такі факти. Рішенням Синоду була створена окрема комісія, яка досліджувала питання передвиборчої корупції. Очолив комісію саме львівський архиєпископ і митрополит Ігор (Возьняк). Ми мали детальний звіт владики на попередньому Синоді, частина тих отців є покарана адміністративними стягненнями. Але, думаю, найкращий підсумок роботи цієї комісії і нашої роботи взагалі –  підготовка окремої інструкції «Як священик має поводитися в часі передвиборчої кампанії». Очевидно, що якби не було ніяких проблем, то би не було ніяких інструкцій. Ми хочемо дати нашим отцям в руки критерії і правила, за якими він має себе вести, з детально прописаними ситуаціями і моральними реакціями на них.

За кожного грішного священика Церква буде покутувати (сумно зітхає – І.Б.)… Їхня поведінка б’є по авторитету Церкви, б’є по Церкві як по божественній інституції, бо священик перестає бути духовним батьком і перетворюється на функціонера. Така поведінка розколює громаду. Священик має бути голосом громади незалежно від достатку, він мусить мати нейтралітет – тільки тоді він стане голосом усіх, а не частини громади.

– Один старенький священик у цьому контексті сказав такі слова: «Я й досі залишаюся підпільником»…

– Хай називають це, як хочуть, але суть одна – бути вірними Христові і Церкві.

Про курс на нову євангелізацію

«Метою Церкви, і зокрема УГКЦ, є присутність у громадянському суспільстві. Адже суспільство – багатовимірне поняття: це і влада, і політикум, і громада. Саме громадянське суспільство повинно було би стати джерелом влади і політичного життя».

– Чи готова Церква, за Вашим влучним висловом, вийти за «церковний паркан», щоби не втратити вплив на громаду і духовне життя українців?

– Є ще одна важлива ініціатива, про яку говорив наш Синод напередодні освячення Патріаршого собору у Києві. Темою Синоду було питання нової євангелізації. Що мається на увазі? З одного боку, маємо вести до Бога тих наших вірних, які були охрещені, але силами обставин опинилися за церковним парканом, віддалися від Церкви. Владика Степан Хміляр з Торонто розповів про дуже цікавий досвід, який має Торонтонська єпархія щодо тих, які відступили від Церкви. Ініціатива називається «Welcome home!» («Ласкаво просимо додому!»). Друга дуже важлива аудиторія – це ті люди, які не є охрещеними у нашій Церкві, але прислухаються до її голосу. На теренах Центральної та Південно-Східної України, за нашими дослідженнями, таких людей стає дедалі більше. Тому для нас дуже важливо навчитися говорити до тої зовнішньої аудиторії, яка чекає нашого слова. Вона потребує окремого ключа, потребує суспільної доктрини Греко-Католицької Церкви. І я думаю, що сьогодні ми готові до такого діалогу, і готовність ця повинна зростати з кожним днем. Богу дякувати, рівень освіченості нашого духовенства зростає. Маємо частину священиків, які стали на духовний шлях за часів підпільної церкви, частина перейшла від Російської Православної Церкви, але значна частина душпастирів отримали цілісну освіту за часів незалежності. Ось сьогодні я як архієпископ київський бачу, як наші священики  працюють на теренах Східної України, часом живуть за межею бідності, але віддають своїм вірним усього себе. Намагаємося підтримувати їх і їхні родини. Наша Церква сьогодні готова до такої роботи. Щоденні різноманітні виклики  вчать нас відчувати те суспільство, членами якого ми є. Ми не є галицькою церквою. Суспільство поза межами Галичини є іншим, тому намагаємося проповідувати Євангеліє усім тим, хто його потребує.

«Ми, християни України і Європи, зокрема Східної, за останні 20 років грішили проти екуменізму. У чому полягав цей гріх? Ми передали питання екуменізму в руки дипломатів і політиків. І це певною мірою дискредитувало цю святу ідею в очах простих вірних».

 – Чи можливий сьогодні екуменізм як пошук єдності між християнами в Україні? Чи сприяє цьому ідея «Русского міра», чи це виключно політичний проект?

– Говоритиму з позиції простих вірних – щоб бути їхнім голосом. Сьогодні християни змучилися від церковних поділів. І це відчувається і серед православних, які не можуть зрозуміти, чого, будучи православними, вони нині поділені аж на три церкви, і серед наших вірних, які дедалі частіше на зустрічах питають про єдине: «Коли ж нарешті буде єдина помісна Церква?» . Ці слова я сказав під час круглого столу, який ми дуже цікаво провели під час приїзду до України кардинала Курта Коха, який є головою Папської ради для сприяння єдності християн. Цей візит дав можливість знову поставити питання єдності, екуменізму в центр уваги, зокрема київської спільноти. На основі того відчуття, яке ми мали, спілкуючись з простими людьми, того духу, який витав під час круглого столу, я би сказав так: екуменізм сьогодні є можливий. Він є можливий тоді, коли ми не будемо підлаштовувати Церкву під якісь геополітичні проекти. «Русскій мір» не має нічого спільного з Церквою, це чергові пута, які хтось намагається накинути на УПЦ (МП) і використати в інтересах іноземної держави – це всі чітко розуміють. І то було видно, що вірні цієї церкви самі це розуміють. 20 років свободи не минули для цієї церкви на марно. Думаю, вірні УПЦ (МП) не готові віддати свободу. До речі, в контексті візиту кардинала Коха, хочу нагадати про факт, який чомусь оминули журналісти: чи не вперше в історії відбулася зустріч предстоятеля УПЦ (МП), глави УГКЦ, папського нунція і голови Папської ради для сприяння єдності християн – ми всі сиділи разом за одним столом у Києво-Печерській Лаврі. Це була безпрецедентна подія! В історії важко згадати щось подібне на такому високому рівні. Більше того, зустріч була дуже конструктивна і тепла. Митрополит Володимир (Сабодан) тоді сказав, що в справі екуменізму ми втратили 20 років. Ми так мало говорили про екуменізм, так мало писали про нього, так мало популярних книжок видавали, щоб ця ідея – ідея Христа – ідея єдності християн стала близькою і зрозумілою. Щоби ця ідея не була справою дипломатів, а щоби стала предметом молитви, церковної проповіді, духовної розмови між духівником і його духовними дітьми. Коли я повторив ці слова під час круглого столу, то побачив, що в багатьох, хто не належить до нашої церкви, очі засвітилися. Я повторив слова предстоятеля УПЦ (МП), і сказав їм про це, і вони раділи, що предстоятель їхньої церкви так думає! Як говорив блаженний Іван Павло ІІ, Україна є лабораторією екуменізму, де ми вчимося будувати єдність, як будувати єдину помісну церкву, не ображаючи партнерів, бо, на жаль, ми маємо багато протистоянь, упереджень. Думаю, що крок за кроком, ми будемо йти до єдності, бо так нас навчав Ісус Христос. У такому світлі екуменізм є не тільки можливим, а й необхідним. Ми повинні розуміти, що без цього ми не можемо називати себе християнською спільнотою.

– В розмовах про екуменізм останнім часом підмінюють поняття, долучають духовні практики, далекі від християнства…

– Я хотів би розмежувати ці питання. Екуменізм, передовсім, – це пошук єдності. Релігійний релятивізм (позиція «все одно, яка церква») невиправданий. Якщо будемо так поступати, то ніколи не матимемо своєї церкви. Зараз спостерігаємо секуляризацію. Це означає, що наступає релігійна безграмотність. Часом чую, що навіть перші люди країни, коли прагнуть висловити свої релігійні почуття, використовують нехристиянську термінологію – говорять про енергетику-ауру. То є цілком чужі речі. Ми говоримо про сакральне, про божественну благодать, Божу присутність. Це та друга євангелізація – треба навчити християн їхньої віри, їх рідної термінології. Тоді люди зможуть бути відкритими для екуменізму. Релятивізму не може бути, інакше ця справа не буде мати позитивного вирішення, духовні люди її не зрозуміють.

– У сумні роковини Волинських подій Ви сказали: «Це справді трагедія, яка ще не вивчена, яка десятиліттями була експлуатована з ідеологічною метою. Замовчувалася правда. І це рана, яка болить. Цю рану можна оздоровити лише у духовному вимірі взаємним прощенням. І в нашому посланні ми закликаємо до цього. Ми хочемо дати не історичну чи політичну, а християнську оцінку і закликаємо до взаємного примирення, яке вже має історію в українсько-польських стосунках…».

Як на цьому тлі Ви оцінюєте звернення депутатів-комуністів і регіоналів до польського сейму із закликом визнати ці події геноцидом польського народу і затаврувати українських повстанців?

– Чесно кажучи, я був шокований! Це була заява народних обранців, скерована проти їхнього ж народу. Ці політики намагалися дискредитувати українців, нічого не маючи спільного з почуттям відповідальності перед цим народом. Виглядає, що ті, хто би мав виступати від імені народу, виступають від імені ворогів цього народу. Замість того, щоб бути голосом своїх виборців, вони стать голосом когось, хто цих виборців має ні за що. Думаю, такого типу політики невдовзі стануть політичними трупами. Суспільство має зробити висновки і таких депутатів більше не обирати.

Діалогу нема – є набір монологів

– Оцінюючи співпрацю УГКЦ і української влади, Ви сказали: «Є розмова, а діалогу немає…»

Чому Церкві важливо мати діалог із владою?

– Церква є частино громадянського суспільства. Церква виступає від імені своїх вірних. Коли немає діалогу між владою і суспільством, виникає вибухонебезпечна ситуація. Якщо влада не чує людей, не живе їхніми проблемами, тоді вона стає чужою. Нам би не хотілося, щоби в Україні була ворожа влада. Тому нам важливий цей діалог. Якщо взяти формат державно-церковних стосунків, то я вже неодноразово говорив, що такий діалог важливий, якщо він базуються на паритетній основі. Коли держава трактує церкви як незалежні структури, то це й буде однією з передумов розбудови демократичної держави. Тому такий діалог є потрібний. Так, сьогодні розмова є, а діалогу немає. Є набір монологів. Ми збираємося, слухаємо одні одних, можливо, навіть маємо що сказати один одному, але таке враження, що зустріч відбулася, а нічого не змінилося. Я зовсім не песиміст. З початку цього року є певні  зрушення. Часом навіть є таке відчуття, що представник Президента подає щораз нові законопроекти, які стосуються релігійно-церковного життя, а ми, Всеукраїнська рада церков, не встигаємо моніторити ці законопроекти, щоби висловити свою думку. Діалог потроху налагоджується на найвищих щаблях. Але на рівні локальних влад буває по-різному. У регіонах, де церква чи релігійна організація є більш присутня, і дослухаються до неї більше, а де менш присутня – її відверто ігнорують. Маємо такі випадки на Півдні України. За більш, ніж 20 років ми не можемо отримати земельну ділянку для будівництва храму в Одесі. І таких випадків чимало. Влада дуже часто по-різному ставиться до Церкви. Чую деяких аналітиків, які вважать церкву суспільно-політичним феноменом, не розуміють, чим вона може послужити суспільству, чому релігійні спільноти треба підтримувати або давати їм можливість вільно звершувати своє служіння. Це такий стан пострадянського суспільства, коли Церква тільки входить у суспільний простір, юридичний, цивільний і навіть освітній простір соціального служіння. Думаю, що коли влада налагодить з нами діалог, ми зможемо краще розуміти один одного.

«Ключові проблеми нашого суспільства – це загрози життю людини і традиційній сім’ї. Аборт і евтаназія – це вбивство. Але законодавство вважає медичний аборт нормою. Евтаназію закон категорично забороняє, але такі випадки в Україні є. У суспільстві також поширюється толерування нетрадиційних – лесбійських і гомосексуальних – шлюбів».

– У який спосіб вберегти українське суспільство від таких збочень?

– Це питання актуальне і завжди турбує релігійну спільноту, коли у Верховній Раді голосують за так звані єропакети. У сучасному суспільстві, яке не живе за церковними заповідями і мораллю, є різноманітні уявлення про мораль та цінності. Дуже часто в ім’я так званої толерантності нищиться життя, яке по закону маємо захищати. Загальна позиція Ради Церков така: ми за євроінтеграцію, але ми за те, щоб Україна увійшла в Європу з християнським обличчям. І це можливо. Тому що боротьба за християнські цінності ще не  програна! Католицька церква у Європі також веде таку боротьбу. Сьогодні єпископські конференції у всій Європі інтенсивно працюють, щоби голос християн у Європі був почутий, і щораз сильніше. Ми прагнемо долучитися до загальноєвропейського дискурсу для того, щоби християнські вартості відстоювати і в Україні, і Європі. Сьогодні хтось каже, що якщо Україна прийме ці закони, то вона вступить до Євроспільноти. Можу твердити, що це не так. Часом наші парламентарі, щоб не виконати інші законопроекти, хочуть виконати цей. Їм набагато легше в Європі і в Україні проголосувати проти традиційної сім’ї, ніж проти корупції, несправедливої судової системи, яка толерує вибіркове правосуддя. Вони акцентують увагу на другорядному, щоби не вирішувати головне. Позиція всіх віруючих однозначна: ми хочемо бути у сім’ї європейських народів, ми готові відстоювати традиційну сім’ю та християнські цінності у європейському інтелектуальному і духовному просторі.

«Гармонізуючи українське законодавство з європейським, ми дуже швидко переймаємо хвороби західного суспільства. Зауважу, в європейському законодавстві немає й згадки про християнське коріння культури. Ми помиляємося, коли думаємо, що задля бажаного європейського достатку повинні перехворіти цими недугами».

– Ви як людина і Глава УГКЦ готові поставити на шальки терезів принципи, якими не можна поступатися за будь-яких умов, і вимоги Європейської спільноти, які не прийнятні для України?

– Очевидно! І ми про це не раз говорили. У лютому цього року Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій відвідала Брюссель. Ми мали зустріч з єврокомісаром ЄС з питань розширення та європейської політики сусідства паном Фюле і говорили про свою позицію. Ми не просто ніколи не будемо дискутувати, щоб ними не поступитися, а будемо говорити про це, будемо їх поширювати і пропагувати. Серед вимог Європейської спільноти є псевдовартості. Сьогодні ЄС виглядає як підліток, який випробовує межі моралі і потребує християнської освіти. Європа будувалася не на одностатевих подружжях, а на пошані до гідності особи, її приватної ініціативи, на захисті її прав і свобод, на чесності у політиці та бізнесі. На цих підвалинах постала Європа і вона про це вже забула. Це є ті вартості, які сьогодні церкви відстоює у нашому суспільстві. Якщо мова йде про захист життя від природного початку до природного кінця, то це лягає в основу виступів проти евтаназії, абортів та інших дій, які порушують гідність життя.

Ми, на жаль, сьогодні живемо у пострадянському суспільстві, коли гідність особи є на десятому плані. Кожен має стільки гідності, скільки має – і цим також вимірюється особистість.

Слідами митрополита Андрея

«Сучасна псевдокультура вириває віру в Бога у підступний спосіб. І це ми називаємо секуляризацією, коли люди живуть так, як би Бог не існував, викидають Його з свого життя, з своєї свідомості, зі школи, з родини, зі суспільства. І тоді людина природно сьогодні чується самотньою».

– Звичайно, українська культура має неперервну християнську традицію, але чому наше суспільство так рідко чує голос Церкви в обороні цих надбань? Окремі предстоятелі наголошують на поверненні пам’яток до їх монастирів і церков, але якби пам’ятки були у монастирях, чи вони дійшли би до нас?

– Хай це буде на совісті тих, хто це каже. Наша церква завжди намагалася зберігати скарби нашого народу. Якщо це скарб, то він потребує належного зберігання. Митрополит Шептицький збирав по селах ікони, щоб їх не спалили. Так зародився Національний музей. Митрополит купував за власні гроші ікони. У такому напрямку церква нині діє, хоча не завжди легко переконати селян щось віддати чи продати. Але є ще інше лихо, яке сьогодні руйнує наш духовний скарб – нелегальний продаж і вивіз з України сотень тисяч скарбів. В Україні діє унікальний музей домашньої ікони в Радомишлі, який створила Ольга Богомолець. Ми провели там день духовної віднови під час останнього Синоду, щоби наші єпископи з цілого світу побачили українську ікону з різних місцевостей. А все почалося з того, що пані Оля побачила одну ікону на «блошиному» ринку. Сьогодні вона  зберігає цілий світ народу. До речі, у 1990-х роках навіть точилася поважна дискусія про існування української ікони.  Першим, хто про неї заговорив, був мій приятель і професор В. А. Овсійчук. У музеї у Радомишлі можна побачити особливості української ікони у різних регіонах. Пані Ольга показала ікону, на якій перерізали пуповину – для українця все життя пов’язане з духовністю. Сьогодні чиняться певні атаки на цей музей, всіляко намагаємося підтримати його – підтримуємо традицію Митрополита у збереженні нашої спадщини.

– За часів митрополита Андрея Шептицького, котрий був неотомістом, УГКЦ активно сприяла соціально-економічному розвитку вірян. Греко-католицький священик в цей період координував не тільки релігійне життя своїх парафіян, а й, з-поміж іншого, допомагав створювати сільськогосподарські кооперативи. Сьогодні УГКЦ чимось схожим займається? Чи є в Ваших планах хоч якоюсь мірою повернутися до цих традицій митрополита Андрея Шептицького?

– Чесно кажучи, немає. З багатьох причин. Передовсім тому, що наше духовенство не вміє організовувати економічну діяльність на рівні єпархій і парафій. Ми живемо у суспільстві, де всі його члени є економічно безграмотними. Свого часу як ректор семінарії я намагався ввести окремі економічні дисципліни, наприклад, «Фінансове управління парафії». Ми закликали наших фінансистів, працівників банківських установ, щоби вони навчили семінаристів, як сьогодні можна управляти тими обмеженими фінансами, які має громада, щоб їх не втратити, а використати для блага спільноти. Є ще одна складова цієї проблеми – сьогодні умови несприятливі для малого і середнього бізнесу. Коли мова йде про економічну діяльність, яку міг би розвинути священик – це і є малий бізнес та кооперативи. Сьогодні, на жаль, податковий кодекс, юридичні моменти, залучення інвестицій настільки неврегульовані, що коли Церква почне займатися малим бізнесом або стане його ініціатором, вона відразу потрапить, з одного боку, під дискримінаційний тиск, а з іншого – опиниться в небезпеці втратити добре ім’я. Пам’ятаю, як Блаженніший Любомир говорив, що церква нічого більше немає, крім доброго імені. І тому навіть маючи бажання здійснювати економічну діяльність, маємо зважати на все, оскільки дорожимо добрим іменем. Але тим не менше, деякі речі вдається робити. Уже кілька років існує недержавний пенсійний фонд «Покрова». Він переживає непростий період, адже всі недержавні пенсійні фонди потерпають у нинішні часи. Ми намагаємося своїм фондом навіть виборювати простір для існування інших схожих фондів. Фонд покликаний допомогти як священикам, так і всім охочим. Третій блок проблем – церква бачиться як неприбуткова організація. Згідно зі статутом, вона не має права на прибуток. Як церкві, єпархії чи парафії за таких умов створювати якісь наближені до церкви організації? Це дуже складна річ. В українських обставинах дикого капіталізму вести таку діяльність вкрай непросто. Ми дуже відстаємо від того рівня, якого досягла наша Церква за митрополита Шептицького.

– Цьогоріч у квітні вийшла у світ Ваша перша аудіокнига «100 відповідей на запитання молоді». Яке запитання для Вас як Глави УГКЦ було найскладнішим і чому?

– Я багато спілкуюся з молоддю і намагаюся відповідати на всі запитання. Коли закінчується зустріч, є відчуття, що не все сказано. За підтримки молодіжної патріаршої комісії ми оголосили акцію «Постав питання Патріархові». Молодь питала багато. Понад 300 типових запитань. Потім звузили цю кількість до 100. Пригадую процедуру запису аудіокниги, було темно і тісно, камера в очі, (одночасно з аудіо- відбувся відеозапис, – І.Б.), я жартував тоді, що розумію владик на допитах НКВС. Відповідав на запитання близько 4 годин! Всі питання були складні, вони пройшли таку селекцію, що залишився «екстракт». Аудіокнига – це перший такий підручник, але думаю, не останній. Хочу дуже подякувати усім, хто запитував. Буду намагатися поділитися усім, що знаю у наступних наших проектах. Дві третини усіх запитань стосувалися етики подружнього життя, традиційних сімейних цінностей. Що важко робити сучасної молоді? Це вміти любити. Сучасна людина не вміє любити, але того потребує, вона для цього сотворена. Я намагався це їм пояснити, пояснити доктрину Церкви, закликав втілити її у своєму житті. Хочу сказати молодим: у вас є ті крила, про які йдеться у Божих заповідях! Ви мусите випробувати їх, навчитися літати і тоді все буде гаразд!

 

Розмовляла Ірина Березовська

Матеріал із часопису
Львівської обласної ради «Львівщина»
20 вересня 2013 року, п’ятниця, №5(11)