В обіймах Отця

Психологи стверджують, що для дитини народження — це як для дорослої людини смерть. Вона 9 місяців перебува­ла в лоні своєї мами. Це був світ до якого вона звикла, який став частиною її життя. І раптом треба його залишити. Ди­тина відчуває сильний біль, який супроводжує перший по­дих. Це великий стрес, бо вона не знає, що на неї чекає у тому новому, зовсім іншому світі. Що ж на неї там чекає? Або краще сказати: хто ж на неї чекає?

Колись, розважаючи над притчею про Милосердного Батька і його блудного сина (Євангеліє від Луки, розділ 15, вірші 11-32), я дещо зрозумів. Батько чекав на повернення сина і терпеливо виглядав його. Коли Він побачив його зда­лека, то не послав слугу, щоб зустріти сина, ані свого стар­шого сина, але сам, незважаючи на свій вік, побіг йому на­зустріч, кинувся на шию й обійняв його. Моє синівське сер­це підказує, що Сам Бог Отець зі Своїм Сином і Духом Свя­тим вийде мені назустріч, коли мені доведеться перейти межу смерті. Він не пошле когось із ангелів чи святих. Бог сам зустріне свого сина. Мені необхідно під час земного життя зберегти своє синівство, отримане під час Хрещення. Тільки важкий гріх може перешкодити цій зустрічі, тому Бог кличе мене до життя в освячуючій ласці (ласці близь­кості з Богом) через Святі Тайни Сповіді і Причастя, даро­вані Ним у Церкві. Уже тут, на землі, завдяки цим Тайнам я маю можливість переживати цю зустріч. А після смерті вона буде остаточною.

Якщо після смерті на мене чекає Бог, мій Отець, то чи може хтось інший чекати на мою дитину, коли вона пере­ступить поріг нового життя через народження. Я вирішив, що я не можу очікувати під вікнами пологового будинку на звістку про народження. Я відчув, що моє місце біля моєї дружини в такий важкий у її житті момент і що я повинен зустріти свою дитину й обійняти її. Бо я її дуже люблю. Я на неї з таким нетерпінням чекав і так сильно бажав її побачи­ти.

Прекрасно, що сьогодні кожний батько отримав мож­ливість бути разом зі своєю дружиною в пологовому будин­ку. Це величезна нагода для чоловіка поглибити свою лю­бов до жінки і своє покликання до батьківства. Цю мож­ливість треба використати (це моє заохочення, але кожне подружжя повинно саме вирішити).

Як тільки я і моя дружина довідались, що в нашому місті є така можливість ми одночасно вирішили нею скористати­ся. Щиро кажучи, це одне з найбільших переживань у моє­му житті. Вважаю, що, перебуваючи з нею під час пологів я виконав шлюбну присягу, в якій говориться: «і не залишу тебе аж до смерті». А це для мене означає, іцо також «не залишу тебе під час пологів». Пологи — це один із найваж­чих часів у житті жінки. Цей біль, який вона терпить з лю­бові до дитини і чоловіка, набагато важче переносити на са­моті. Моє місце біля неї, особливо в такі хвилини.

Не можу словами передати своєї радості, коли медсест­ра поклала на мої руки це маленьке велике чудо — мого си­ночка, і першого — Івана, і згодом другого — Михайла. Те­пер я трішечки розумію, що діється в Божому серці, коли Бог приймає в обійми сина, що навертається до Нього: не тільки під час смерті фізичної, але й під час кожної Сповіді.

Мені так хочеться бути в Його обіймах завжди! І тепер, і у вічності!