Нові митрополії – знак зміцнення УГКЦ
Українська Греко-Католицька Церква є однією із частин Київської церкви народженої у Володимировому хрещенні. Новостоворені митрополоії (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська) повстають на історичному підргунті древньої Галицької Митрополії, яка починає свою історію ще з далекого 1302 року. Незважаючи на різні історичні перепетії, галицька церковна ментальність була нерозривно пов’язана із Києвом – духовним центром для східнослов’янського християнства. Тому залишаючи за предстоятелем Церкви титул «Києво-Галицький» підкреслюється внутрішньоцерковну єдність, яка ніяким чином не руйнується творенням нових митрополій.
В екклезіальному мисленні, життя нової церковної одиниці не розпочинається із канонічним декретом про її утворення, це радше завершення, але, випливає із потреби кращого свідчення Євангелія у конкретних історичних умовах. Таким було служіння Гальцького митрополита у період занепаду Києва після татарських руйнувань, дуже схожою була ситуація і тоді коли територія Київської Митрополії була розділена політичним кордоном між Австрійської та Російською імперіями, та остаточною, примусовою ліквідацією греко-католицької Київської Митрополії у межах Російської Імперії (1839).
Саме в ці періоди Галицька Митрополія ставала центром богословської та пастирської діяльності. І що дуже важливо підкреслити, у своєму служінні вона не обмежувалась лише політичними кордонами, але завжди у своїй діяльності була спрямована до збереження внутрішньоцерковної єдності, не зважаючи на політичні кордони. Повернення осідку Предстоятеля Церкви до Києва, є незаперечнив фактом, що підкреслює єдність церковного мислення, яке незважаючи на страшні вибробовування XX століття, демонструє і в канонічному вимірі з одного боку повернення до джерел а з іншого природній розвиток, необхідний для ефективного свідчення Євангелія в реаліях сьогодення.
Саме розвиток екклезіального усвідомлення, яке включає в себе різні аспекти життя Церкви, є сьогодні передумовою до утворення митрополій. І в цьому є знак якісного зростання Церкви. Бо якщо, повернемось до історичних фактів, то зауважимо, що попри пастирську необхідність, при утворенні митрополій враховувався також і політичний фактор. Це яскраво видно у подіях політичної боротьби між Галицько-Волинським та Володимиро-Суздальським князівствами у період занепаду Києва. Натомість сьогодні маємо цілком іншу ситуацію.
Утворення нових митрополій вже не базуєтьсь на негативному мисленні, тобто ситуації, що потрібно дбати про порятунок Церкви, а радше навпаки, випливає із позитивного бажання покращити своє служіння для більш успішного голошення Євангелія. Звичайно, перед новоутвореними митрополіями, в різних ділянках, стоять важливі завдання для вирішення, однак сам факт утворення митрополій засвідчує розвиток внутрішньоцерковної свідомості Церкви.
Саме в цьому є знаковість та важливість цієї події. Утворення митрополій не випливає із політичних потреб, не випливає лише із кількісного збільшення числа вірних чи парафій, а бере свій початок у потребі якісного свідчення Христа у світі. І це є ознака росту та зміцнення, усвідомлення особливості служіння яке Господь ставить перед УГКЦ.
