Close

Ще не зареєстровані?Зареєструватися на сайті.

lock and key

Ввійти на сайт Львівської Духовної Семінарії

Account Login

Як бути щасливим: 7 порад від першого проректора УКУ Тараса Добка

Під час одного з натхненних сніданків на Магістерській програмі з управління неприбутковими організаціями Інституту лідерства та управління УКУ запрошеним лектором став перший проректор Тарас Добко, доктор та викладач філософії УКУ.

Він поділився не тільки філософськими, але й практичними порадами зі студентами про  те, як бути щасливим.

Гедонізм чи аскетизм?

Філософи упродовж століть монополізували тему щастя, проте із появою природничих і суспільних наук акценти змістилися. За це поняття взялися економісти, політики, соціологи, біологи. Як наслідок, передусім щастя розглядають тільки в контексті задоволення життям в цілому. З 2012 року під егідою ООН проводять соціологічне опитування “World Happiness Report”. Відповідно до цього щорічного дослідження Україна займає 138-е місце, а 6 основних категорій, що найбільше впливають на різницю в результатах, включають не тільки показники матеріального добробуту, а й таку категорію як рівень соціальної підтримки чи довіри. Зі свого боку, Організація економічного співробітництва та розвитку вже два роки поспіль публікує Індекс кращого життя, де за допомогою 11-ти категорій описує якість життя людей. Отож, сьогодні прогрес суспільного розвитку країн намагаються вимірювати не виключно рівнем GDP, а й апеляцією до якості життя в цілому.

Одним із найбільш поширених переконань про щастя є ототожнення його з приємністю, чи у кращому разі з тривалим позитивним емоційним станом. В історії філософії це спонукало до різних підходів у ставленні до щастя. З одного боку, гедонізм закликає людину зробити насолоду самоціллю людського життя, тоді як епікурейці і стоїки сповідують аскетичний підхід до пошуку задоволення і більше вірять у можливість самообмеження до базових людських потреб задля уникнення страждання і турбот як наслідку фрустрованих бажань та волевиявлень. Однак саме усвідомлення нескінченності людських потреб та неминучої втрати інтересу до них після їх заспокоєння змушує багатьох зі скепсисом ставитися до поглядів на щастя як отриманої приємності від задоволення всіх можливих потреб.

На тлі цих суперечок Роберт Нозік запропонував уявний експеримент. Припустімо, що існує машина, яка дала би можливість підключеним до неї людям постійно відчувати приємність. Ще задовго до фільму «Матриця» автор описує антиутопію, де ми плавали б у резервуарі, підключені до цієї машини, не знаючи про це. Головне питання: «Чи були би ми готові свідомо і добровільно погодитись на підключення заради отримання так званого «щастя»»? На думку Нозіка, таке щастя як суто психічний стан людини – не зовсім те, чого ми прагнемо. Як людей, нас передусім цікавить контакт із реальністю, результатом якого може бути приємність, а не приємність сама по собі. На думку Нозіка, гедонізм як філософія життя не витримує критики у світлі цього уявного експерименту.

Ще одна ключова дилема у рефлексії про щастя: щастя – це об‘єктивний стан людського життя незалежно від того, що людина про це думає? Чи це більше про ставлення до благ, якими людина володіє? Чи є людина щасливою, коли вважає себе щасливою, або, навпаки, чи може людина бути щасливою, навіть коли себе такою не вважає?

Як би ми не відповіли на ці питання, щастя не можна осягнути, не докладаючи зусиль. Таким зусиллям є праця над собою. Стати щасливим неможливо без культивації та праці над своїм духом. Людина повинна переступити через своє дорогоцінне «Я». Наприклад, буддистська традиція говорить про сансару, світ незнання і страждання, звідки треба вирватися, ступивши на шлях Будди. Справжнє щастя, або “сукха”, є внутрішнім станом, і здобувається через осягнення внутрішньої свободи. Воно полягає в зануренні у самого себе та відкиненні всіх зовнішніх факторів. Отже, щастя залежить від нашого способу сприйняття світу. Іншою впливовою ідеєю стало поняття «атараксіії» (відстороненість, незворушність) – шляхом роздумів та медитацій осягнути максимальну відстороненість від світу, звідки походить аскетична ідея мінімізації бажань та збайдужіння до реальності, яка не перебуває під нашим контролем. Це, зокрема, можна простежити, у філософії стоїків. При цьому виникає проблема – задля  такого щастя доводиться жертвувати міжособистісними стосунками, адже люди не вічні. Наприклад, Епікур застерігає, щоб у стосунках чи то дружніх, чи сімейних ми не вважали когось незамінним, бо як тільки ти починаєш вважати людину неймовірно важливою для себе, її можна втратити, що стане джерелом глибоких страждань. Насправді ж людина повинна розвинути в собі духовну свободу не для того, щоб “заховати голову в пісок”, а щоб розширити своє бачення дійсності, відкритися на все її багатство і тим самим правильно оцінити ті блага, які оточують нас: природу, мистецтво, архітектуру, науку тощо. А для цього всього потрібно вправлятися у мистецтві смирення.

Смирення

Сучасний образ цієї характеристики є далеким від привабливості. Часто це поняття пов’язують із прислужництвом, комплексом неповноцінності, конформістською настановою, бажанням скинути зі себе відповідальність, нездатністю на великі вчинки, дефіцитом креативності. Проте смиренна людина, насамперед, не вважає, що їй належить добро, яке вона зустрічає на своєму шляху, яке здобуває, чи яким її обдаровують. У класичній філософії завжди виникала проблема: як уникнути зайвої прив’язаності до речей. Зазвичай відповіддю було збайдужіння через знецінення, про що ми згадували. Правильною ж відповіддю є смирення, яке творить диво: з одного боку, дистанціює нас від речей, а з іншого – дозволяє нам їх цінувати. Особа, яка не є смиренною, завжди вважає себе “пупом землі”, усе, що стається, вважає своєю заслугою, а також ставиться до інших як до своїх боржників. Смирення наводить такий фокус, щоб не прив‘язуватись до речей, але продовжувати їх цінувати. Гілберт Честертон наголошував, що тільки той, хто не вважатиме себе гідним квітки, може її поцінувати. У нашій людській природі закладений парадокс: ми швидко звикаємо до добра і розуміємо його цінність тільки тоді, коли втрачаємо. Смирення дозволяє нам зберегти свіже і безкорисливе ставлення до навколишнього світу.

Нелегко плекати смирення в умовах цивілізації, налаштованої політикою ідентичності на хвилю протистояння «гнобителів» і «пригноблених», де права людини під впливом логіки споживацтва, замість засобу відстоювання гідності, вироджуються у практику претензій і нарікань, де з поля зору зникає горизонт обов’язків людської особи як члена родинної спільноти, громадянина, частини природного середовища, релігійної істоти. Якщо усвідомлення власних прав не зрівноважене етосом відповідальності, людина  комунікує з іншими людьми і світом мовою вимог і претензій, а не взаємного служіння один одному. В таких обставинах смирення стає справжнім подвигом, а щастя – справжньою рідкістю.

Забути про щастя

Як досягти такого оптимального способу життя? Передумовою справжнього щастя є зустріч людини з добром, що, як наслідок, робить людину кращою. Таке щастя можливе  тоді, коли відмовитись від перетворення щастя на безпосередню ціль. Іншими словами, якщо хочеш бути щасливий – забудь про щастя. Людина може бути щасливою, якщо націлиться на щось інше, визначаючи його не як засіб, а як ціль. Для досвіду щастя важлива характеристика поцінування, усвідомлення вдячності, а не володіння. Тому, якщо хочеш бути щасливим – не сприймай щось добре як належне.

Молитва, любов, сім’я

Однією з найсприятливіших для щастя настанов є почуття вдячності. Щоденна коротка подяка Богові за добрі речі, які сьогодні зі мною сталися, зокрема подяка за людей, які є важливими в моєму житті, дозволяє усвідомити своє щастя. Ще краще, якщо ми любимо. Тут ситуація win-win. Адже в любові щастя іншої людини є одночасно і нашим щастям. Будь-яка любов завжди передбачає доброзичливість до іншого. Для мене особисто також важливий той факт, що я є одруженим, що у нас є діти. Сім’я для мене є джерелом і натхненням мого щастя. Проте, звісно, ці джерела можуть бути різними в різних людей. Для когось джерелом щастя може стати професійна діяльність чи служіння. Монахи чи монахині, наприклад, черпають наснагу від іншого джерела, від Бога та духовних практик. Проте найбільше застереження: не створювати ось ці «точки сили»-джерела тільки заради власного щастя. Так це не працює, і в цьому весь парадокс. Коли людина починає думати і говорити мовою «власності», коли відчуває право власності на щось чи на когось, то неймовірно важко віднайти щастя, віднайти ось це добро, і розвинути смирення. Люди, які є щасливими, стають успішними, і в жодному разі – не навпаки.

Щастя залежить не лише від психологічного стану людини

З часом я став уважнішим до щастя в моєму житті. Я не можу сказати, що досконало володію смиренням, але стараюсь бути вдячним за все щоденне добро. І тут закрадається одна із небезпек: вважати, що «у кожного своє щастя», а це, зазвичай, стосується тільки задоволення.

Згідно з одним із законодавців філософії щастя – Арістотелем, щастя не можна зводити до психологічного стану людини. Воно є найвищим благом, найповнішою реалізацією людського життя. Арістотель вважав, що щастя як сповнення людської природи відбувається не лише через інтелектуальний розвиток чи досягнення в політиці, а й унаслідок володіння більш мирськими благами, такими як здоров’я, матеріальний достаток, друзі, без яких життя не може бути щасливим. Арістотель не заперечує, що запорукою повноцінного людського щастя є внутрішня гармонія людської особи: «Більш досконалим є той, який чинить справедливість із радістю, ніж той, хто її робить із холодним серцем».  Якщо б ви взяли до рук твори Сковороди, то побачили б, як у цьому наголосі на внутрішньому мирі як джерелі щастя він перегукується із античною традицією. Водночас складовою частиною справді щасливого життя античні філософи вважали набуття людиною моральних цінностей та чеснот. Звідки береться таке уявлення про щастя? Ми часто подивляємо людей, які володіють неймовірними талантами, ми тішимося їхніми здобутками та досягненнями. Водночас ми хочемо рівнятися на людей, які хоч і не досягнули неймовірних висот, але є добрими (чудовими) людьми. Отже, ми вкладаємо у це захоплення щось більше, ніж просто їхні професійні досягнення.

Щодо цього Джон Леннон говорив: «Коли мені було 5 років, моя мати повторювала, що щастя є ключем до життя. Коли я пішов у школу, мене запитали: ким я хочу стати, коли виросту. Я написав “щасливим”. Мені зробили зауваження, що я не зрозумів завдання, на що я відповів їм, що вони не розуміють життя».

У кожного своє щастя

Поняття «у кожного своє щастя» все ж таки має свій сенс, якщо розуміти це дещо по-іншому. Дійсно, щастя реалізується у кожного по-іншому, адже кожен має певні таланти, а їх розвиток і реалізація є невід’ємним елементом щастя. Тут ми переходимо до поняття «покликання», не тільки професійного. Це покликання окреслює наш шлях і дозволяє стати «майстрами людського життя». Є два способи для розпізнавання нашого покликання. По-перше, треба поцікавитися в інших, до чого вони нас кличуть, адже особи, які нас оточують, можуть бачити глибше, ніж ми самі. Якщо ж говорити практично, ми повинні зауважувати те, що приносить нам радість. Коли людина займається тим, що їй подобається і що вона любить, вона знаходить щастя між іншим, не полюючи за ним. Бо якщо я щось постійно роблю через силу, то, напевно, це може бути добрим критерієм, щоб знайти для себе іншу справу.

Можна зробити висновок про 7 практичних порад, що ведуть нас до справжнього щастя.

Уміння бути вдячним.
Постійний контакт із добром.
Відданість добру чи справі.
Поцінування людських взаємин, а найкраще – любов.
Смирення
Вміння розпізнавати покликання.
Забути про щастя!

Часто щастя є справою уваги. Бувають моменти підвищеної уваги, коли життя збирає себе у цілість, коли людина пробуджується і зауважує, що завжди була щасливою, що жити означає бути щасливим.

Записав Андрій Шестак

Джерело: УКУ