Close

Ще не зареєстровані?Зареєструватися на сайті.

lock and key

Ввійти на сайт Львівської Духовної Семінарії

Account Login

Патріярх Йосиф Сліпий і його розуміння важливости священичого покликання

«[... ]Душе святости, ти, що виливаєш свої дари на всіх вірних, а особливо на тих, що покликані бути слухачами Христовими, допоможи молодим віднайти красу святого поклику[...]» Святий Іван Павло ІІ, Молитва за покликання.

У Старому Завіті Бог через Мойсея встановив єрейське священство. Після проголошення Десяти Заповідей Бог дав вказівки, як будувати кивот (скинію) завіту, установив обряди і вибрав Аарона та його синів на священнослужителів. Відтоді всі справи, пов’язані з богопочитанням, повинні були виконувати виключно священики.

У Новому Завіті Христос, із уваги на потребу постійного жертвоприношення у Пресвятій Євхаристії для духовної поживи своїх визнавців, встановив св. Тайну Священства для тих, які покликані до буття посередниками між Богом і людьми та ведення народу до Бога, до неба.

Свята Тайна Священства приносить тому, хто її законно приймає, ласку, яка й дає можливість сповнювати свою роль – покликання для добра Церкви.[1]. Отже, можемо сміло твердити, що священик стоїть за престолом чи на проповідальниці, навчає чи перестерігає вірних, уділяє св. Тайни, – завжди діє в ім’я і силою самого Бога.

Так вже склалось історично, що духовенство на українських землях мало величезний вплив на формування цілої культури, підтримування національних традицій. Священик – це наче джерело щастя для віруючих християн, оскільки є, за словами Верховного Архиєпископа та Кардинала УГКЦ Йосифа Сліпого, «другорядним служителем, який, одержавши від Христа власть, звершує літургічну жертву в імені та в особі Христа».[2]. Священик уділяє Святі Таїнства, тим упроваджуючи мирян до активного життя у Христовій вірі. Йосиф Сліпий закликає священика, щоб той любив  свій нарід, за нього постійно молився, для нього працював і жив [3].

Уже в перших століттях життя Христової Церкви апостоли ставили великі вимоги як до єпископів, так і священиків. Настановивши Тимотея єпископом Ефеса, апостол Павло дає йому чіткі вказівки щодо служби і звертає увагу на покликання, називаючи його Божим задумом, велінням. У листі він пише: «Ціль же того веління – любов із щирого серця, з доброго сумління та невдаваної віри» ( І Тм. 1, 5).

Святий Дух безпосередньо впливав на вибір священиків і впроваджував їх до місійної праці особливою харизмою. Тому вони не відчували потреби певної підготовки. Та незабаром, коли християнські громади почали інтенсивно розвиватися, вимоги до священиків та єпископів ставали дедалі строгішими. Священиком вибирали того, хто відзначався насамперед праведним життям, знанням Святого Письма, природними здібностями – викликав довіру в людей.

Кардинал Йосиф Сліпий чудово знав історію своєї Церкви та народу. Він часто повторював, що народ, який не знає або втратив знання свого минулого з його духовними скарбами, зникає з лиця землі. Глибоко шануючи свою культурну спадщину, він як ректор греко-католицької семінарії у Львові звертав увагу на плекання в серцях своїх вихованців такого ж наставлення. І справді, священики, вихованці о.-ректора Йосифа, були справжніми патріотами, готовими віддати життя за Христа, Його Церкву і народ, завжди були поруч з своїм народом. Тут і спостерігається той таємничий зв'язок посередництва між Богом і людьми.

Йосиф Сліпий наголошував своїм вихованцям на покликанні, бо розумів, що без ревного священичого покликання годі підняти з колін на ноги духовність народу. Тож, крім богословсько-наукових праць, отець-ректор видав кілька праць, що мали служити вихованню богословів та майбутніх священиків. У його творах ідеться про те, що покликання до священства не є додатком, а має бути основою, легенями, якими дихає священик ціле життя під час служіння своєму Творцеві й людям. Потрібно мати сильну волю, щоб ціле своє життя посвятити для Христа і Його справи. Цим важелем, основою священства є покликання.

Для священика духовність є невід’ємною частиною його буття, яке і визначає його особу. Це слушно зазначає Апостол народів, коли вчить: «Для мене бо життя – Христос, а смерть – прибуток» (Фл. 1, 21). Вже митрополит Андрей Шептицький, а згодом патріярх Йосиф Сліпий під духовністю розуміють побожне життя, духовну близькість з Господом Богом та те, що першим обов’язком священика є святість життя[4]. Маючи немалий особистий духовний досвід, Кардинал Йосиф розуміє, що без глибокої духовности священик не зможе гідно й упереджено протидіяти спокусам. Покликання – це наче фундамент, та першою цеглиною є саме побожність, від якої залежить подальша «будова», формація ревного священика. Вважаючи побожність особливою «прихильністю» душі до Бога, відносить її до основної чесноти священика[5].

Кир Йосиф вчить своїх питомців, що розвиток побожности має обов’язковий характер, тобто зобов’язує всіх без винятку. У своїх «Правилах для питомців...» він зазначає: «Щоби побожність розвинути, мусить питомець старатися перед усім, щоби його цілоденна праця, всі діла, бесіди і гадки випливали з надприродного мотиву: служити Господеві і Його почитати»[6].

Звертаючи увагу на плекання чеснот, Йосиф Сліпий наголошує на потребі розвивати віру, послух і любов. Священик повинен бути досконалим у чеснотах з тієї причини, що йому Ісус доручив сповнювати святі Таїнства. Віра священика має бути глибокою, подібно як в Авраама, який віддав свого єдиного сина Богові в жертву без будь-яких сумнівів, запитань чи докорів. Із цього  прикладу стає зрозумілим, що віра тісно пов’язана з любов’ю, оскільки людина здатна повністю довіряти тому, кого любить. Св. Альфонс Ліґуорі, засновник монашого Чину Найсвятішого Ізбавителя вчить про те, що виконати священичий обов’язок означає спасти ближніх своєю працею.

О. д-р. Йосиф Сліпий увійде не лише до історії Української Церкви як один із найбільших Митрополитів поруч з Веніямином Рутським, Петром Могилою та Андреєм Шептицьким, але також стане частиною історії Вселенської Церкви як визначний богослов-знавець догматики і Східної Церкви зокрема. Така високоосвічена людина не могла спокійно спостерігати, як у ХХ ст. розмежовували віру від науки і будували між ними непробивний мур. Тому  Блаженніший Йосиф називав віру й науку двома крилами людського духа. Упродовж віків вони вели людину, вдосконалюючи її знання, мораль і життєві вимоги. Це надзвичайно важливий аспект, особливо для сучасности, оскільки тепер, як засвідчує постмодерна історія та філософія, наш світ перебуває в «хаосі дисгармонії», дуже часто непотрібної та згубної інформації. З огляду на ці проблеми важко буває знайти певний шлях, який би зміг провадити людство до Бога. Тому дуже важливо зрозуміти величне завдання, що безпосередньо лежить на плечах духовенства, яке покликане Богом до здійснення божественного плану спасіння.

О.-ректор Йосиф Сліпий в духовній семінарії вбачав не просто установу для формації майбутніх священиків, але також і потужну вежу, в якій одним із головних завдань є піднести науковий рівень духовенства. Він часто підкреслював важливість високого наукового рівня серед священства словами: «Духовенство стоїть в осередку Церкви, Жертви й Тайни, проповідь і управа Церквою – все це віддане в руки духовенства. На його рамена вложена теж і співпраця над культурою. Що Церква здобула і зробила, це осягнула через духовенство, головно через своє післаництво, але також через виховання й науку. Щоби священик сповнив своє завдання як слід, мусить належно підготуватись до вимог часу […]»[7].

Цими словами, актуальними і сьогодні, Патріарх закликає духовенство приготуватись до нової атмосфери, яка є творінням нової культури, а завдання духовенства – навчитися очищати її новими методами та засобами. Отець-ректор чудово розумів, що виховання є складним і довготривалим процесом, бо предмет його – людина, її духовність, характер, воля, інтелект та почуття. Виховання – це мистецтво, яке вимагає вкладу серця та всіх духовних сил. Успішне виховання не можна здійснювати тільки за допомогою формул, правил і вивчення теорій. Виховувати може лише та людина, яка має певний життєвий досвід та вроджену любов до особи і відчуває покликання від Ісуса-Учителя займатися з вихованцями і нести відповідальність за їхню долю.

Хто може стати християнським провідником для народу, і яким він повинен бути? Християнський провідник народу – це, насамперед, свідок, тобто той, хто досвідчив на собі зміну життя завдяки спасительній Божій дії. Повноцінним (з огляду на те, що він є посередником між Богом та людьми і сповнює св. Тайни) християнським провідником може бути лише священик, який зустрівся особисто з Ісусом, народився згори і проголосив Ісуса своїм Спасителем і Господом. Він – свідок, засвідчує собою реальний факт: своє життя, яке змінив і визволив Ісус.

Тому найважливішим є покликання священика, фундаментальне у справі подальшого служіння для Церкви, з якого беруть початок важливі священичі чесноти: ревність у служінні, глибока духовність, що дозволяє своїм побожним життям як добрим прикладом навертати Божий люд на правдиву дорогу, та інтелектуальний розвиток – глибокі та ґрунтовні знання про Бога і Його спасительну ціль, що дозволять забезпечити розквіт чистої, глибокої віри, здатної до будівництва та формування Церкви Христа.


[1] Шевців І. Святі Тайни  і їх здійснювання в українському обряд. – Мельбурн, 1982. – С.119.

[2] Сліпий Й. Про святі Тайни  // зібр. о. І. Хома, о. Ю. Федорів. Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала. – Рим, 1975. –  Т.VІ. – С.394.

[3] Патріарх Йосиф Сліпий. Ісповідник віри. – Львів, 2002. – С.48.

[4] Шептицький А, Хто винен? – Рим, 1983. – Т. LVI-LVIII. – С. 141.

[5] Сліпий Й. Правила для питомців греко-католицької Духовної Семінарії у Львові // зібр. о. І. Хома, о. Ю. Федорів. Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала. – Рим, 1970. – Т.ІІІ-ІV. – С.53.

[6] Там же. - С.53.

[7] Сліпий Й. Правила для питомців греко-католицької Духовної Семінарії у Львові // зібр. о. І. Хома, о. Ю. Федорів. Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала. – Рим, 1970. – Т.ІІІ-ІV. – С.93.

о. Ярослав Заричанський

з архіву редакції Католицького часопису "Пізнай Правду"