Люди з особливими потребами – Божий дар для спільноти вірних

Місце неповносправних у Церкві можна розглядати з точки зору наступних аспектів:

 

Місце кожної людини в Церкві
Місце в Церкві батьків неповносправних
Поведінка неповносправних під час богослужіння і реакція на неї інших
Неповносправні як ті, що вчать нас бути людянішими
Церковні спільноти неповносправних і їх родин
Переживання неповносправними Бога
Моральна відповідальність неповносправних
Сенс терпіння

 

Церква Христова існує вже майже дві тисячі років. Історія цієї боголюдської інституції є надзвичайно драматичною і одночасно динамічною. Справа в тому, що шлях до вічності, яким прямує Церква, складається з мільярдів коротких людських життів, кожне з яких є унікальним. Людині за своє коротке життя неможливо пережити багатовіковий досвід Церкви – дав би Бог якось зі своїми проблемами впоратися. Церква, маючи поважний вік, є завжди молодою, бо у кожній окремо взятій людині проживає всю свою історію, у якій особа досвідчує своє власне хрещення, переображення, зраду, хрест і воскресіння. Під час земного життя людини, зрештою як і Церкви, ці події можуть відбуватись неодноразово. Кожен з нас покликаний Богом знайти своє місце у цій круговерті подій і досвідів, які називаються історією загального та особистого спасіння.

Якщо люди, які мають неповносправну дитину, вже є воцерковленими, то вони знаходять поруч із собою і місце для своєї дитини. Але, коли батьки ще самі вповні не обжилися у церковній спільноті, коли церква для них дещо чужа і незрозуміла, тоді вони підсвідомо не бажають приводити дитину на чужу для них територію. Бо, на жаль, в церкві існує небезпека отримати важку душевну рану, яка може боліти упродовж довгого часу. Але буває і так, що сама неповносправна дитина зуміє привести батьків до спілкування з Богом і допоможе їм знайти своє місце у Церкві.

Ісус просив апостолів не забороняти дітям (які бігали, кричали, вилазили на голову) приходити до Нього. Але у храмі, під час богослужінь, нам хочеться, щоб ніщо нас не відволікало. Часто у церкві ми не почуваємося як у спільноті, а наодинці з Богом, тому і бажаємо, щоб не порушувалась наша егоїстична інтимність. Здорову людину ще якось терпимо поруч, а неповносправного, особливо розумово неповносправного, який поводиться неадекватно, нам важко толерувати. Тут потрібно якось постаратися виробити якісь правила, які б мінімізували рівень «заважання». Але інколи це неможливо і тоді потрібно захистити себе і своє з дитиною місце в церкві і чемно сказати незадоволеній особі: «Моліться…».

Ми звикли в усьому шукати користь. Неповносправні особи вчать нас не нарікати на свої проблеми, вчать толерантності, жертовності, щирості, вчать задуматись над своїм життям і цінностями, вчать бачити і чути інших, вчать дарувати і приймати любов. Одним словом – вони вчать нас бути людьми.

В наш час для неповносправних є багато релігійних спільнот, зокрема «Віра і світло», «Лярш», спільноти для тих, що не чують, для незрячих і т. д. Вони дають змогу людям з подібними труднощами побути разом, відчути підтримку, розділити біль і помножити радість. Спільноти допомагають вирішити духовні, психологічні і матеріальні проблеми, залучити кошти та іноземну допомогу, разом подорожувати, відпочивати. Роль церковних структур є важливою для духовного проводу неповносправних та їх родин.

Сприйняття Бога неповносправними є більш чесним, більш щирим. Вони менше лукавлять, і тому щиріше моляться. Їхнє переживання Бога може бути не менш досконалим, ніж у вченого богослов’я.

Щодо богословсько-моральної проблематики, чи Сповіді, то тут діє принцип поєднання відповідальності зі свободою. Чи ми знаємо, наскільки вільною є неповносправна людина у прийнятті рішень? Наскільки вона усвідомлює, що є добром, а що є злом? Потрібно не впадати в крайнощі – не сприймати неповносправність як індульгенцію від минулих чи майбутніх гріхів, а також не натягувати на неповносправну особу гамівну сорочку нашого розуміння праведності та пристойності. У даній ситуації багато залежить від особи священика. Слід бути обачним у виборі духівника для неповносправних. Також слід пам’ятати, що рівень моральної відповідальності неповносправних, зрештою як і всіх нас, у великій мірі залежить від моральності батьків і ближчого оточення.

Для неповносправних і їх родин актуальними є питання сенсу і причини терпіння. Потрібно рішуче відкинути такі вислови як «кара Божа», «щось пороблено», «хтось у цьому винен». Терпіння саме по собі є злом, небуттям, а будь-які спроби логічно пояснити зло, перетворюють його у буття, тобто виправдовують. Самостійно людина не здатна ні уникнути терпіння, ні подолати власними силами – вона здатна лише його витерпіти. І власне наше ставлення чи наша реакція на терпіння неповносправної особи може надати йому позитивного, тобто буттєвого сенсу. Лише тоді терпіння можна розглядати як кару за гріхи, але не за наші чи родини (не шукаймо винних), а згідно об’єктивних фізичних і моральних законів, покладених в основу світотворення; як прояв Божої педагогіки, що спонукає людину чи націю покаятись і перестати ходити дорогами гріха; як випробування чи загартовування людської віри; як таїнство нашої співучасті у терпінні Ісуса Христа заради Царства Небесного; а також щоб на людині виявились спасенні та славні діла Божі. Страждання ближнього надихають людей на діла милосердя, солідарності і співучасті, а також роблять нас вдячними Богові за дар власного здоров’я та добробуту, одночасно захищаючи від зайвого невдоволення та нарікання. Терпіння, зворушуючи наше існування, породжує межові ситуації, і тим самим пробуджує людину з дрімоти, примушує її боротися та навернутись на шлях свого справжнього покликання. Часто особа, яка колись була млявою і розпещеною, в умовах страждання стає героєм, і навіть святою. Ще терпіння часто має ознаки замкненої системи, з якої неможливо вийти. Потрібно навчитися жити в цій системі, сприйняти її як дар Божий, як дар Того, що все робить лише заради нашого добра і спасіння, обіцяючи і гарантуючи блага майбутнього віку.

Схожі записи