На дно

У час, коли виходить сонце і своїми приємно-гострими променями пронизує нас навстіж, коли голова нагрівається до болю, у очах відбивається світло всього, що навколо нас, а дихати просто не можливо від високої температури, нам не хочеться працювати, важко думати і просто хочеться спокою. В такі моменти нам часто хочеться податися світ за очі, виїхати з дому подалі від гамору до якогось озера, ставка чи річки. Ми прагнемо підійти до берега, розпростерти руки, вдихнути на повні груди, заплющити очі і просто повільно, всією масою свого тіла впасти у прохолодну воду, віддатись свіжості. Відчувати як кожен м’яз нашого тіла, кожна клітина обростає прохолодою, як вода поглинає наше тепло разом із нами. Ми розплющуємо очі і починаємо робити плавні та легкі рухи руками й ногами, для того, щоб винирнути, не занурюючись ще глибше і плисти, не знаючи скільки ще до дна.

            У житті кожної людини, що живе чи прагне жити з Богом дуже часто буває потреба у тому, щоби втекти від суєти, усамітнитись, втишитись, струсити з себе важкий пил буднів, освіжити себе, пробудитись з гріха. Це є природна і необхідна потреба кожного християнина. Проте, напевно, кожен очистившись від певного гріха бачив, що потяг до нього, прив’язаність і його присмак може залишатися з нами ще на довгий час. І тут для людини, що намагається жити з Господом має стати зрозумілий той факт, що освіжитись у прохолодній воді є потрібним аспектом, проте часом недостатнім. Потрібно спуститись нижче, залишити поверхню, набрати повітря і пірнути у глиб. Дуже часто нам треба впасти на дно. Але що ж це означає?

            Впасти на дно своєї душі – безмежного моря… Впасти на дно – це заглибитися у самого себе. Мало християн розуміє і знає про власну потребу цього. Багато людей відчувають, але не так багато розуміють, що це вона. Впасти на дно – це побачити істину про себе, що криється під гарною поверхнею води. Дуже часто поверхня може бути неідеальною, схвильованою лише через те, що в глибині душі щось не те, через те, що там на дні ми ще ніколи не бували. Інколи на зовні з глибини стирчать осколки наших гріхів. Ми можемо обламувати те, що видно на зовні, тішачи себе гладкою поверхнею. Натомість забуваємо, що корінь криється внизу. Бувають і такі, що розуміють це, але на поверхні легше плавати, так комфортніше, аніж глибоко пірнати у самого себе.

            На дні буває страшно, бо залишаєшся на одинці зі справжнім собою, з таким, яким ти є, з таким нагим, без нашарувань, без надбудов. Бачити себе правдивого насправді важко. Часами це може бути жалюгідне видовище, в якому важко розпізнати Боже творіння: багато сміття, колод і все обросле мохом звичності гріха, а навкруги лише холодна темінь, що сковує страхом.

            Коли кидаєш камінь в калюжу, або ж на дно ставка чи річки, можеш побачити скільки намулу піднімається на верх. Тоді та, на перший погляд, ідеальна поверхня не є бездоганною. Так само коли упадемо на дно своєї душі побачимо весь бруд, який підноситься, весь осад, що труїть нас із глибини. Він може лежати там роками, ми можемо його не помічати, але достатньо інколи одного упадку і все багно здіймається, нестерпно тхне гріхом, вода забруднюється, не даючи небесному світлу просвічувати душу, світити їй.

            Потрібно впасти на дно, щоби побачити весь безлад в середині нас. На нашому дні часто лежить багато затоплених кораблів. Вони бувають великими, недуже, бувають малими. Кожен із них у собі має багато інших кают, відділів, відсіків, підвалів, що за закритими дверми живуть своїм життям. Залізо їхнє ржавіє, а з ним ржавіє і душа…

Там, на дні нашої душі таїться безліч підводних лабіринтів, печер і ходів зі своїми примарами та власними течіями. Зайшовши у них, можна заблукати назавжди і вже не повернутися назад, загинути у пошуках виходу, забувши про пошуки істинної Дороги, Правди і Життя.

Саме Бог є Тим, хто здатен до кінця очистити нашу душу. Він, який піднімає і прощає, дасть нам силу, буде нашим повітрям, яке наберемо у груди перед стрибком у прохолодну воду і яке не буде закінчуватися. Без Нього нам мало вдасться, з Ним же ми здатні на все, тому що Він – наше Все. Це наш Господь є підводним джерелом, джерелом живої води, джерелом самого життя, що очищує воду, не даючи їй застоюватися. Саме Він, насправді є Тою прохолодою і свіжістю заради якої пірнаємо у воду. Тільки з Ним ми здатні пірнути туди, куди інколи не потрапляє навіть найменший проблиск світла, де все закинуте і забуте нами обростає густою звичністю. Тільки з Христом і тільки для Нього ми опустимось і тільки з Ним ми піднесемося.

Інколи потрібно загубитись, щоб знайти себе. Інколи треба осліпнути, щоби прозріти. Інколи потрібно впасти на дно, щоби вознестися до Небес.

Схожі записи